Вони йшли на війну не так, як добровольці й мобілізовані першої хвилі. Четверта хвиля повихоплювала зі спалень і тих, хто на війну не збирався. Звичайних чоловіків, не для війни народжених. Та коли кличуть, вони не ховаються. Йдуть, бо чоловікам інакше не личить. Бо війна — чоловіча робота. Хоч і не всі такі.

Їм непросто навчитися жити без піжам і звикнути до солдатського побуту. Складно вбутися там, де всі — нестерпно різні. Де агресія й брутальність зашкалюють. Часом здається, що здичавілість новобранців виштовхує знічену цивілізацію в далекий кут історії. Над усім у них — дух вольниці й інстинкти.

Свавілля верховодить, поки обставини не ставлять їх у стрій. Поки війна не нагадає про ціну життя. І чому вони там. Тоді приборкують норови, знаходять голови і беруться за роботу.

Їх уже не збити з толку, коли вони — солдати. Бо за ними — земля, країна й рідня. А над ними — Бог, якому відсилають молитви.

 «Абетка війни» – одна з історій російсько-української війни. Вона почала писатися ще 2015 року, коли Євген Степаненко у складі підрозділу медиків воював на Сході України, а його донька Соля, чекала тата з фронту в мирному Києві. Це чесна й зворушлива розмова про війну і про життя для всіх: і дітей, і дорослих.

Книжка побудована як абетка, де кожна літера — це один із вимірів війни та миру навколо війни. У ній переплітається життя дитини в мирному місті і життя тата на війні. Соля телефонує татові на фронт, пише есемески та листи, розповідає про свої справи, школу, друзів, змагання, танці, домашніх тварин, а ще ставить дитячі й недитячі питання про війну. Як же татко із побратимами і посестрами там живе? Чи є на війні діти? Що їдять на війні? Чи можна на війні хитрувати? Чи буде тато інший після війни? А тато просто і чесно, а разом з тим бережно пояснює донечці все на світі.

Книга "Абрикоси зацвітають уночі"  поєднує в собі казковий елемент і реальну драму, розкриваючи непересічну міць духу та оптимізм дітей, які виросли в умовах збройного конфлікту.

Головним героєм розповіді є хлопчик Устим і його вірний друг - собака Жменька. Спільно вони розкривають світ, який для багатьох може здатися казковим, але для них є реальністю. Навколишній світ, окуповані території і безпілотники, які летять в небі, створюють незвичайну атмосферу, яка запам'ятається назавжди.

"Абрикоси зацвітають уночі" - це книга, яка надихає, вчить вірити в добро і показує, що навіть у важкі часи мрії можуть стати реальністю. Оля Русіна передає важливе звернення до читачів, запитуючи, що буде після війни. 

Вашій увазі пропонується роман, закінчення якого не лише більшості його героям, але й автору, ще невідоме. Єдине, про що можна сказати впевнено, — кривавий бій світла проти темряви не може закінчитися перемогою чорних сил підлості, ненависті, підступності, попранням усіх цивілізаційних людських цінностей.

Миколаївці з перших годин нападу московської орди на Українську державу вступили в бій з переважаючою в десятки разів ордою московських загарбників і не здали місто Миколаїв. Більше того, вони зуміли зірвати плани московської орди захопити місто Одесу й відразу відбити майже всі, зайняті ворогом, території Миколаївської області.

 І коли сьогодні частина громадян України «голосить», примовляючи: «Як таке могло статися, що брати пішли на нас війною!», я прошу українців — читайте історію відносин власного народу з Московією!

 

Міла Іванцова, авторка 8 романів та 5 збірок оповідань,має титул «Золотий письменник України». Її прозу читачі називають «терапевтичною».Авторка не пише «солодких» історій, зазвичай її сюжети – це наше з вами життя, правдиве, як воно є – з радощами й печалями. Але навіть пишучи про важке, Міла Іванцова не депресує читача, а навпаки – ніби підставляє йому плече.

Ця збірка оповідань цілком відповідає кредо авторки, хоча в ній перетасувалися дуже різні історії – і про мирне життя, і про війну. Проте всі вони добрі й людяні. Про нас із вами.

Чи є місце для любові та співчуття у підвалах зруйнованого росіянами Маріуполя? Чи може вдячність за час із коханим бути більшою за горе від його втрати на війні? Що дає сили підтримувати людей, які щойно вирвалися з окупації, коли в ці самі хвилини твій син переживає пекло на «Азовсталі»? І як це — приймати в цей світ дитя, коли за вікном обстріли, а вдома ні світла, ні води? У цій книжці звучать голоси двадцяти п'яти жінок — військових, медиків, волонтерок, переселенок, журналісток, — жінок, які пройшли полон або які чекають із полону найрідніших, які зазнали непоправних втрат на цій війні, але мають стільки сили й любові, що діляться ними з іншими.

У цих історіях багато болю: обстрілів, підвалів, ран, вибухів, смерті, — але так само в них багато світла: вдячності, віри, доброти, любові та — головного — надії. Кожна історія — унікальна, але водночас усі вони — про наш спільний досвід цієї війни, про наші спільні рани і сподівання.

24 лютого 2022 року цього дня життя українців змінилося назавжди. Страх, біль, розпач — ці емоції стали постійними супутниками людей від початку повномасштабної війни. Знищені домівки та мрії, нахабно вкрадені життя — хто б міг подумати, що нашим дітям доведеться побачити весь жах війни.

Але є те, що підлі росіяни ніколи не зможуть вкрасти чи знищити — незламність та непохитну віру в нашу перемогу!

Ця книга історія війни очима дітей і вчителів Попівської громади Конотопського району. В прозі, поезії і малюнках, на кожній сторінці відчувається стійкість і надзвичайна сила духу.